Майбутнє будуємо самі Современный ученик - полная версия

Тельманівський районний відділ освіти Донецької Народної Республіки

Районний конкурс творчих робіт «Майбутнє будуємо самі»

Есе «На цій землі я народилась»

Робота учениці 8 класу Мічурінської ЗОШ І-ІІІст. Рябченко Єлизавети.

Учитель Гаркун Т.К.

АНОТАЦІЯ

Мабуть, кожна людина вважає, що її місто або село, де вона народилася й живе, - найкращий куточок на землі. Та й зрозуміло, бо це місце для неї – єдине,неповторне: воно викохало тебе на своїх долонях, збагатило своєю красою, подарувало друзів. Ти – його часточка, його люба донька й надія. Оспівана поетами краса сільських пейзажів віками вабила творців вічного. На те були об'єктивні причини: доглянуті лани, причепурені оселі, обдаровані людською турботою луки та поля.

Працюючи над своєю роботою, я переглянула багато довідкового і художнього матеріалу,літопис Мічуріного та його соціальних об'єктів, поспілкувалася з жителями села, зробила фотознімки, провела анкетування серед однокласників, використала вірші поетеси-землячки, випускниці нашої школи Тетяни Буги.

Основним завданням моєї роботи було дослідження та узагальнення на місцевому матеріалі даних про рідне село – його виникнення, походження назви. Також визначення пріоритетних напрямків розвитку Мічуріного, його соціальних об’єктів.

Моє село – куточок батьківщини.

Ти ж бо найкраще місце на землі.

Нема на світі іншої місцини,

Ніж мальовничі вулиці твої.

Не дуже ти розкішне і багате,

Та дороге і серцю, і душі.

Без тебе і без батьківської хати

Не знатиму я спокою в житті.

Т.Буга

Мічуріне – дороге серцю місце, частина рідного Донецького краю, покровитель батьківського роду. Це моя відрада й надія, мої сподівання й звертання. Село добрих і працьовитих людей, які завжди прагнули зробити його затишним і впорядкованим.

У ньому я народилася, пішла до школи, тут моя рідня, друзі й знайомі, тут доля моя. Дуже гарне село навесні, коли цвітуть сади, і влітку, коли будинки потопають у зелені й квітах.

Мічуріне… Рідний і близький серцю куточок. Воно ніби казка, яка дивує і вабить своєю неповторністю. Білі хати майорять, немов шаланди в морі. Ці хати стоять давно. Одні відслужили своє, струхлявіли, розсипалися – на їхньому місці виросли інші, але кращі, просторіші, з металевими білястими дахами.

Мічуріне – мальовниче, цивілізоване село на південному сході Донеччини. Серед безмежних, випалених вогненним літнім сонцем степів таких райських куточків не дуже багато. Недарма німецькі колоністи-католики, засновники цього населеного пункту , назвали його колись Грюнталь, що в перекладі на українську мову означає зелена долина.

Поряд з місцевим населенням – нащадками кріпаків-утікачів, донських козаків та греків-переселенців – німецькі колоністи засновували тут свої поселення з середини ХІХ й до початку ХХстоліть.

Що ще потрібно працьовитій людині, крім сонця, яке дає тепло, масних, хоч сама їж, чорноземів та цілющої води, для звичайного життя? І коли небесного світла та родючих чорноземів тут, на Донбасі, було завжди вдосталь, то води не вистачало. А в Мічуріному протікав невеличкий струмочок в балці, що, в основному, хоч і впритул, задовольняв потреби мешканців у ній. Цієї живлющої вологи вистачало для власних людських потреб, щоб напоїти свійських тварин і домашню птицю та ще й полити вручну овочі на городах. От і стала ця зелена долина із джерелами води, що били з-під землі, місцем заселення наших далеких предків. А вже золоті трудящі руки мешканців Мічуріного зробили диво: звели високі й світлі будівлі, насадили фруктових і декоративних дерев, кущів, верб уздовж балки та біля своїх хат. Тому й назвали цей населений пункт іменем великого російського перетворювача природи Івана Володимировича Мічуріна.

Місцева архітектура цілком вписується в рамки степового села. У ньому лише чотири вулиці, зате вони тягнуться на кілометри. До того ж широченні, особливо порівняно із серпантинними вулицями старих грецьких сіл, де почуваєшся туристом у Стамбулі.

Тут ще й досі довжелезні цегляні будинки з високими просторими вікнами – німі свідки життя німецьких родин, вигнаних на початку війни. Взагалі історія цього села – це історія того, як одних звідси виганяли, а інших – приганяли. Точніших дієслів на означення міграційних процесів, що відбувалися в середині ХХ століття, не знайти. У селі було лише 40 родин, коли сюди прибули навесні 1945 року перші переселенці. А,наприклад, на кінець 2006-го в Мічуріному налічувалось понад 300 дворів. Отже, більша частина мешканців села – переселенці й їхні нащадки.

Ніякі історичні події не оминули моє село. Страшною бідою прийшла до Мічуріного Велика Вітчизняна війна. 40 односельців стали учасниками тих жорстоких боїв. Усі вони були нагороджені орденами та медалями. На жаль, не повернулося з фронту 28 жителів. У центрі села споруджено памꞌятник воїнам-визволителям, які віддали життя у війні з німецько-фашистськими загарбниками. Вдячні нащадки ніколи не забудуть своїх героїв.

Наш район – це наш дім, і всім має бути в ньому затишно і комфортно. Завдання людей, що тут мешкають,створювати цю гарну атмосферу, адже все в наших руках.

Я – патріотка рідної землі, району, села, і це дає мені привід міркувати про те, що чекає мене і оточуючих в найближчому майбутньому. Не знаю, як іншим, а мені було б цікаво побачити регіон у перших рядах у сфері освіти. Адже у нас багато чого є, район розвиватиметься і в медицині, і в техніці, і в сільському господарстві. Щоб бюджет не стояв на мертвій точці, а завжди просувався вгору. А освіта – один з найважливіших шляхів зростання майбутнього суспільства. Від того, як будуть викладати і виховувати в навчальних закладах, залежатиме подальше життя молодого покоління, яким воно виросте, що зробить для свого краю, співвітчизників.
Люди чекають змін,і ми, діти, зможемо їх здійснити. Наприклад, говорячи про школу. Мабуть, зараз важко уявити, що колись теперішні умови були школою майбутнього. Те,що нині здається звичним, у недалекому минулому ніхто навіть не міг уявити. Наші батьки, приміром, не мали компꞌютерів, а бабусі та дідусі – навіть і підручників. Для сучасних же учнів потрібно збільшити кількість компꞌютерних класів, щоб навчання приносило задоволення і мало позитивний результат. Школі потрібна вагома матеріальна підтримка від держави. Тоді й будуть обладнані як слід спортивні зали, майданчики, їдальні.

Ми, сільські діти, завжди заздримо ровесникам із міста, адже вони мають змогу відвідувати різноманітні спортивні секції, тренажерні зали, обладнані новітніми спорудами. Нам залишається про це тільки мріяти.

Щодо навчальних предметів, я вважаю, що деякі іноді зовсім не потрібні. Правильніше б ці дисципліни віддати на збільшення годин з інших предметів. Як можна стати грамотною людиною, вміти правильно висловлюватись, якщо на вивчення мов у старших класах відводиться всього 2 уроки на тиждень? Зрештою, згадаймо про екзамени – вони складаються в письмовій формі. На мій погляд, позитивною є ідея профільного навчання, ми можемо обрати окремий напрямок, поглиблено вивчати потрібні для подальшого предмети, але все ж нема межі вдосконаленню навіть таких задумок заради прогресу.

Тільки цілеспрямовані, освічені люди завжди домагаються чогось і роблять карꞌєру в тих чи інших областях – це авангард майбутнього.

Я дуже люблю свою школу і мрію про те, що незабаром у ній відбудуться кардинальні зміни, і ми спостерігатимемо за ними.

Вірю й у те, що оновиться моє рідне Мічуріне. Сільська місцевість завжди вирізнялась низьким рівнем соціального життя, важкими умовами праці та побуту. Тому, сподіваюся, у майбутньому буде створена і реалізована програма благоустрою таких невеликих населених пунктів. Адже водопровід, каналізація, підведення газу до кожного будинку не видається у наш час нездійсненним.

Щодня, йдучи до школи, я спостерігаю, як велика кількість людей, що працюють у районному центрі, стоять на зупинці годинами , нервують, бо не можуть вчасно дістатися до роботи. А це все тому, що немає автобусів, які б курсували у ранковий час. Було б дуже добре, якби ця проблема вирішилася, і транспортне сполучення між селами відновилося.

Також все більшої актуальності набувають у селі соціальні проблеми. Ця сфера майже не має суспільної й приватної підтримки. У нас відсутні активні громадські організації, найчастіше такі функції виконують школа, сільський клуб, бібліотека, церква. Сільськогосподарські підприємства через важкий економічний стан відокремилися від соціальних програм. Небагато на селі й підприємців, які здатні й бажають надати фінансову допомогу на розвиток спортивно-оздоровчої роботи серед молоді, проведення святкових заходів, благодійних акцій.

Я вважаю, що ці питання стосуються не лише мого рідного села, а й більшості в районі. Сподіваюся, що керівництво незабаром зверне увагу на їх вирішення.

ВИСНОВОК

Кожна людина сподівається, що завтра буде краще, ніж учора. Всі ми віримо в розв'язання проблем і здійснення мрій. Правильно кажуть, що майбутнє починається сьогодні. Мені й моїм ровесникам треба вчитися робити правильні висновки, бути індивідуальністю, не йти на поводу в натовпу. Якщо хочемо, щоб майбутнє було щасливим, ми повинні усвідомити, що багато чого залежить від нас самих, і тому треба починати з себе.Здесь можно посмотреть презентацию

ЛІТЕРАТУРА

1.Душка В.Від старовини глибокої до наших днів. Нариси історії Тельманів. Р-ну Дон. Обл.. – Донецьк, Т-во книголюбів, ТОВ «Алан»,1999.

2.Книга о Донбассе. – Донецк, 1997.

3. Тельмановский район. История в лицах и событиях.-Донецк, 2005